150 років «Что делать?»

 Якщо існують «крилаті фрази», то певно мають бути і «крилаті» запитання. Трохи помандрувавши світом, я прийшов до висновку, що якесь своє «крилате» запитання має кожна нація, кожна країна. І усім своїм існуванням вона стверджує його або знаходиться у постійному пошуку відповіді на нього.

На певному етапі розвитку науки, навіть, вважалося, що головне – правильно поставити запитання, знайти, так би мовити, проблемні точки і тоді - ти на півшляху до вирішення. Катерина Юріївна, моя викладачка в університеті, ставила половину оцінки тільки за грамотно сформульоване запитання. І ми залюбки вправлялися у цьому, намагаючись їх відгадати.

Звичайно ці «крилаті» запитання на перший погляд непомітні. Вони існують безвідносно до того, думаємо ми про них, знаємо ми про них чи не здогадуємось взагалі. Вони десь висять у повітрі, ширяють у ноосфері, або якщо хочете - червоною ниткою проходять крізь усякий дискурс конкретної нації. Якщо ти їх вловив – вважай півсправи зроблено.

У США мені таке питання сформулював один чоловік, що приїхав з України. Головне питання для американця: що вибрати? В перший же день у Новому світі я застряг у супермаркеті біля стійки з соками. Сік з м’якоттю чи сік без м’якоті, з сіллю чи без. Стою, як вкопаний, не можу визначитись. В Україні як правило за мене це робить виробник і тільки Богові відомо, яким буде той сік, коли ти тягнеш його з полиці. На допомогу заціпенілому мені прийшла працівниця магазину: візьміть - “some pulp” – трохи м’якоті. Відповідь на головну американську дилему була знайдена.

На безмежних просторах Русі (а Україна, без сумніву, уламок цієї «махіни») – запитань одразу кілька. І за свої недовгі 20 років я второпав одну річ, на відміну від американських запитань, на наші емпіричним шляхом відповіді не знайдеш. Перше звучить так: «Что делать?». Сформулював його ще у 1862 році Чернишевський. Якщо осягнув усю глибинність і метафізичність цього «Что делать?» – вважай пізнав сенс буття на Русі.

За моєю версією повний триптих «крилатих» питань мав би виглядати так: «Кто виноват? Что делать? Ты меня уважаешь?». Відповіді на них немає, як і немає усвідомлення їх важливості народом. Бо якби увесь руський люд їх усвідомив – сталося б революція (політична, культурна, світоглядна), а якби знайшов відповідь - всезагальна нірвана.

Тепер, через 150 років після Чернишевського ці питання переросли у розряд платонівських, тобто ідеальних, на яких немає відповіді. Дурні ті науковці, які вважали, що правильно поставлене запитання - половина вирішення проблеми. За 150 років ніхто так ні на йоту не наблизився до розв’язання. Мудрою була моя викладачка. Якщо ти поставив собі це запитання – не все ще втрачено.