Еклектика мегаполісу

Найбільше розмов у Чікаго чути про «downtown», центр міста по-нашому. Конгломерат хмарочосів, магазинів, розваг. Тут на зміну одноповерховим 2D околицям приходить об’єм. До довжини і широти додається ще один вимір – висотний.

Кількість людей на кубічний метр зашкалює, особливо зранку чи увечері, коли численні «білі комірці» приходять на і повертаються з роботи. Найтиповіші представники мегаполісу. Гвинтики цього міста. На обличчі сум, в очах – байдужість і відстороненість, у руках – смартфон, електронна книжка, рідше – книжка звичайна. Тридцять років, неодружені, живуть поза центром, мають власне авто, але віддають перевагу громадському транспорту. Парковка у центрі з’їдала би половину їхньої платні за добу, а у них ще неоплачені кредити. Вони вміють рухатися у натовпі так, як це не властиво приїжджим. Одразу спадає порівняння зі косяком риб. Офісні працівники рухаються у натовпі так само синхронно і дружно, з легкістю маневруючи у потоці цих «риб». Чути аромати фастфуду та дорогих парфумів. Людині новій тут може здатись затісно, задушно. Але Чікаго – це місто вітрів, тому за рогом на вас швидше за все чекатиме свіже повітря з «Мічіганського моря».

Люди, яких зустрічаєш на вулиці, наче зійшли з екранів наших телевізорів, з американських фільмів. Тут маєш найрізноманітніші типажі. Неадекватний нігер з обмотаною ганчір’ям головою, а поверх неї неохайно одягнутою кепкою, вже згадані «білі комірці» у краватках з неодмынним рюкзаком чи сумкою через плече, бомж, який кричить на вулиці якусь нісенітницю і проклинає усе, на чому тримається цей світ, білий дідусь у ковбойській шапці і з вусами, певно з Техасу, товста негритянка з літровою склянкою «Коли» у руці, яка ледве протискається в автобус; (я дивлюсь на неї, як на жертву, вона ж хоче, щоб її вважали такою як усі; Коли вона заходить до автобуса займає увесь прохід, а як сяде – здвоєне сидіння. Запрошує сісти біля неї. Якщо не сядеш – образиться – ти її дискримінуєш. А як же її не дискрімунувати? Щоб сісти поряд з нею на те, що колись було повноцінним посадочним місцем, треба бути як мінімум дистрофіком. Ти їй: "тьотю я постою", а вона: "я така ж  як усі. Сідай!" Та де ж така? Платить за одного, а займає два місця, окей – півтора, з її одягу можна пошити гардероб на трьох тощих африканських діток, а харчами, які вона переводить – нагодувати двох здорових українських чоловіків. Річ не у тім, що вона товста, а у тім, що не визнає цього. Жарт з американського фільму, коли відсоток населення, що страждає на ожиріння зменшили просто піднявши планку рівня ожиріння, набуває для мене нового значення); ще є латинос із золотим зубом і довгим волоссям, зібраним у «мишачий хвостик», і китайський студент, обов’язково в окулярах, таких нині усюди повно.

Усі ці персонажі уживаються у одному обмеженому просторі dawntown’у. Сказати, що зовсім успішно – ні. Через таку строкатість люди агресивніші, ніж у Європі. Зранку слухаю радіо – 14 вбивств за ніч, з них один підстрелений патрульний. Здебільшого у «чорних» районах. Новеньких у місті попереджають про небезпеку, яка йде від латиносів та чорних. Щоправда тут є винятки. Біля озера Мічіган один афроамериканець (схожий на того, що з фільму «Недоторкані») розпитував поляків, хто вони такі і звідки, розповідав їм про Чікаго і вони разом захоплювалися заходом сонця і тими останніми променями, які воно кидало на верхівки хмарочосів.

Серед натовпу міста кожен десятий щось жує або п’є. Приходжу до висновку, що це вже рефлекс і вони без того не можуть. У якийсь момент хочеться зупинитись серед того натовпу і крикнути: «Схаменіться, люди, досить жерти!». Але не кричу – не дозволяє виховання. Але дозволяє кричати на усе горло компанії молодих дівчат і хлопців, які не помічають нікого і нічого. За хвилинну біля них поліцейський, який викликає по рації «бекап». Ще за кілька усі підлітки стоять у лінії, і офіцери записують їхні імена, щоб потім певно надіслати додому їхнім батькам штрафи за порушення громадського порядку.

Усі ті фастфуди, які непомірно споживає Америка запаковані в одноразові пластикові обгортки, целофан, паперові мішечки, які потім підуть у сміття, у кращому випадку у переробку. Тонни непотребу щодня. Хтось їх, ці обгортки виготовляє, а потім хтось їх збирає, розкидані людьми і вітром по місту, ще комусь вигідно їх переробляти. «Greenpiece» порятує пташок, чиї голови заплутались у пластикових кульках, і їм також буде чим зайнятись, сучасні митці зроблять інсталяцію зі сміття, новий театр покаже перформенс, модельєри пошиють одяг зі сміттєвих пакетів. Усі зайняті, усі працюють. Є робочі місця, немає безробіття, йде боротьба за чистоту міста, екологію, флору і фауну і ще ьо-зна за що, підняли рівень культури і мистецтва. Залучили інвестиції, прийшли гроші, а усе через те, що хтось запаковує канапки, які ти одразу ж розгорнеш і з’їси, у паперові чи пластикові обгортки.