Другий вело-вихідний

Сьогодні прокинувся о 10-тій. То пізно для мене. Лежав і думав, що в неньці Україні – уже 11-та. План був такий: виспатись, а потім пошлятись містом, можливо на вєліку. Далеко їхати я не міг, наприклад, у Майнц, куди поїхала Олеся з узбеком, монголкою, індійкою (чи індускою?) та аргентинцем, бо вчора спустив huge amount of money на шопінг у Кельні. А ще, то був шанс для нас відпочити від компанії одне одного. 

Так-от, якась темна сила постукала мені у двері – «чорна негритянка» - саме так я подумав, коли відкрив їй дверцята – почала мені торочити, що я чергую і мушу викинути сміття. Я ж собі планував дочекатися вечора і спокійнесенько перечепити табличку з написом «On duty» на двері сусіда, бо з понеділка – його черга. Та не вийшло, я всупереч бажанню, таки прокинувся. Вже тепер я розумію, що ця «темна сила», насправді стала для мене світлою, тому що саме вона підняла мене з ліжка і запустила «череду ужасающих событий».

Словом вже десь о 12:15 я був на Бонн Хауптбанхоф – ж/д вокзал по нашому,  де винаймав велосипед. Швидко переміститись мені допоміг квиток на метро, який я зранку знайшов у своїй кишені. Він був не прокомпостований – і я вирішив ще раз по ньому з’їздити. І хоча на ньому стояла дата двотижневої давнини – я не відступився.

Німець, у якого я орендував велосипед, вперто відмовлявся говорити на інгліші. Він усе добре розумів, що я йому говорив, але відповідав мені німецькою. На щастя, орендувати ровер - то маніпуляції нескладні.

План вело-подорожі будував на ходу. Оскільки зі мною не було людини, яка постійно ускладнює наші поїздки, то усе вдалося легко, однією рукою я тримав мапу, іншою керував. Мені до вподоби рельєф з амплітудами висот, тому вирішив їхати на пагорби довкола Бонну. По інший бік Рейну я вже був на минулих вихідних, тому подався на захід.

Підніматись по схилу вверх, та ще й на велосипеді, не «мій каньок», навіть попри те, що я люблю гори. По обидва боки розкинулись респектабельні будиночки, та я шукав, як було написано у моєму путівнику, шикарний замок.

У Бонні сьогодні найвища температура + 32, з того часу, як я приїхав. Я витрачаючи останні сили, вмиваюсь у поті, виїжджаю на ту страшенну висоту, а там ніякий тобі не “Castle”, та ще й закритий для відвідин. Це вже потім я зрозумів, що німці у англомовних буклетах словом ”castle” можуть назвати, навіть досить скромну за межигірськими мірками садибу. Зрештою, я її навіть не став фоткати – таким великим було моє розчарування. 

Але то треба було зробити. Під час цього підйому мене обігнали двоє на велосипедах (повторюсь - підйоми не «мій каньок»), орендованих у тому ж прокаті, що і мій. Взагалі, тут у всіх є велосипеди, і тому людина, яка їде на орендованому байку, одразу дає сигнал місцевим: «Я понаєхал сюда». Десь те саме і мені мелькнуло в голові, я ж бо майже корінний боннець – за три-то тижні, нє?

Вони обігнали мене метрів на 20 і також «здохли», що підсумував один з них змістовним: «Піздєц». Ага, свої, - подумав, однак вітатись не став. Вони поїхали собі деінде, а я попрямував до того злощасного псевдозамку.

Думав піднятись ще вище, а потім: «я що тут гигнути маю з цим байком – на відпочинку ж, мля». Не з’їжджали згори по вузеньким вуличкам? І не раджу, десь на 40 км/год, я почав гальмувати, щоб вниз доїхали, хоч мої вуха. Все таки велосипеди треба було «кров из носу, но вернуть сегодня  к 10» - так мені пояснював чувачок з прокату. Питаю «с Рассии?», «нет, с Алтая». Дивний, якийсь.

Чому я так детально усе описую. Тому що з тими двома підкорювачами гір на велосипедах, я потім перетинатимусь ще тричі. Поблизу старенької церкви у Бонні, а також у сусідньому містечку Bad Godesberg.

До речі у Bad Godesberg’у живе просто величезна громада мусульман. Власне, навіть язик не повертається назвати їх меншиною, тому що у ролі останньої тут німці – їх я побачив аж зо два десятки. Більшість чоловіків, власне як і їхніх жінок, були у повністю закритому одязі. Мені, навіть, стало якось не зручно за безрукавку і пляжні шорти. Я їх не фоткав, бо боявся, що канонічно поб’ють камінням, і у цьому безладі вже ніхто не почує моє «П-р-е-с-а!!!», а про Deutsche Welle вони, мабуть, і не чули.

Ось, коли я відпочивав від спеки на старому цвинтарі у центрі Bad Godesberg, ми зустрілись втретє. Вирішив, що це «знамєніє» і привітався. Студенти з Москви Юра і Паша виявились кльовими супутниками. Розговорилися: вони захотіли «дикунами» побачити Німеччину, зарезервували літак і хостели і прилетіли. Ось так просто! Клас, я такий вибір вітаю. Оскільки ми всі були при роверах, то вирішили, що разом цікавіше.
Подалися на гору Драхенфельс. Це знову на східний берег, але далі гори Petersberg, яку я підкорював на минулих вихідних, тому погодився.