31.07.2012 Берлін.
Два дні у Німеччині, а тотальний перфекціонізм німців вже виїдає очі. Приклад: ремонт
дороги у центрі Берліну. На проїзджій частині проведена нова жовта розмітка, тунелі і
переходи для пішоходів, встановлені додаткові тимчасові проблискові вогні і світлофори.
Усе це пофарбоване у яскраві жовто-червоно-помаранчеві кольори. Щоб металеві опори усих цих "інородніх предметів" не руйнували асфальт, під ними завбачливі німці поклали дерев'яні чи гумові підкладки. І хтось же думає про усе це!!!
Вздовж більшості автобанів і просто заміських доріг - спеціальні огорожі. Загороджено
усе - поля, ліси, містечка. Створюється якесь почуття штучности. Ліс ніби і є, однак
варто зупинитись і пересвідчитись - ти зрозумієш, що він недоступний. Він візуальний,
бо ти його бачиш; ти його чуєш, коли шумлять крони; навіть відчуваєш легкий хвойний аромат. Однак до нього не доторкнешся, не спробуєш. Відповідно до практики чуттєвого пізнання світу, нам необхідно пересвідчитись, що предмет справді реальний через органи чуття. У випадку з лісом -три чуття з п'яти. Мені спадає на думку порівняння з віртуальною реальністю. Це не ліс, а якась ароматизована картинка. Цікаво, чи якийсь би божевільний філософ взявся теоретично довести, що ліс, який загороджений - не справжній, а не бутафорний?
У PinchukArtCentre є дуже класна інсталяція Джеффа Кунса. Три надувні мавпи тримають підвішений до них стілець у повітрі.
Два дні у Німеччині, а тотальний перфекціонізм німців вже виїдає очі. Приклад: ремонт
дороги у центрі Берліну. На проїзджій частині проведена нова жовта розмітка, тунелі і
переходи для пішоходів, встановлені додаткові тимчасові проблискові вогні і світлофори.
Усе це пофарбоване у яскраві жовто-червоно-помаранчеві кольори. Щоб металеві опори усих цих "інородніх предметів" не руйнували асфальт, під ними завбачливі німці поклали дерев'яні чи гумові підкладки. І хтось же думає про усе це!!!
Вздовж більшості автобанів і просто заміських доріг - спеціальні огорожі. Загороджено
усе - поля, ліси, містечка. Створюється якесь почуття штучности. Ліс ніби і є, однак
варто зупинитись і пересвідчитись - ти зрозумієш, що він недоступний. Він візуальний,
бо ти його бачиш; ти його чуєш, коли шумлять крони; навіть відчуваєш легкий хвойний аромат. Однак до нього не доторкнешся, не спробуєш. Відповідно до практики чуттєвого пізнання світу, нам необхідно пересвідчитись, що предмет справді реальний через органи чуття. У випадку з лісом -три чуття з п'яти. Мені спадає на думку порівняння з віртуальною реальністю. Це не ліс, а якась ароматизована картинка. Цікаво, чи якийсь би божевільний філософ взявся теоретично довести, що ліс, який загороджений - не справжній, а не бутафорний?
У PinchukArtCentre є дуже класна інсталяція Джеффа Кунса. Три надувні мавпи тримають підвішений до них стілець у повітрі.
Оскільки торкатися експонатів заборонено, ми покладаємось
лише на наш зір, який підказує, що мавпи справді надувні. І ми дивуємось,
як такі тендітні речі можуть втримати важкий стілець. Насправді зір вводить нас
в оману, бо мавпи лише досконала репродукція надувних іграшок з алюмінію. І
виконаних таким чином, що їх не відрізниш від гумових, навіть при
найближчому розгляданні."Мавпи" - яскравий приклад того, як легко
помилитися, коли ти маєш обмежені можливості чуттєвого пізнання.
Ми ж не звикли до обмежень. У нас, де хочеш там і зупиняйся, йди до лісу, до поля, до
вітру... Тут бюргери не можуть це зробити деінде, а лише у спеціально відведених
місцях. Де-не-де біля траси є місця, паркан дещо відступає, і у кроні дерев можна знайти
альтанку. Мені такий розклад нагадує матрицю - у межах якої можливо лише те, що дозволено, те що передбачено. А що якщо усі ці багаті поля і розкішні ліси - бутафорія?
Отож, їду Німеччиною і відчуваю історичне дежавю. Колись так само Катерині, тій що
імператриці, князь Потьомкін-Таврійський показував малоросійські села. І якщо потьомкінські села швидше є історичним міфом, певна штучність у Німеччині мені видається реальною.
Вкотре замислююсь, чи готові ми так жити, і чи цього хочемо?
Ми ж не звикли до обмежень. У нас, де хочеш там і зупиняйся, йди до лісу, до поля, до
вітру... Тут бюргери не можуть це зробити деінде, а лише у спеціально відведених
місцях. Де-не-де біля траси є місця, паркан дещо відступає, і у кроні дерев можна знайти
альтанку. Мені такий розклад нагадує матрицю - у межах якої можливо лише те, що дозволено, те що передбачено. А що якщо усі ці багаті поля і розкішні ліси - бутафорія?
Отож, їду Німеччиною і відчуваю історичне дежавю. Колись так само Катерині, тій що
імператриці, князь Потьомкін-Таврійський показував малоросійські села. І якщо потьомкінські села швидше є історичним міфом, певна штучність у Німеччині мені видається реальною.
Вкотре замислююсь, чи готові ми так жити, і чи цього хочемо?
Немає коментарів:
Дописати коментар