четвер, 25 вересня 2014 р.

#goDnister

Для мене Дністер - це таємнича стихія. Ріка, яка ще з дитинства мене заколисала. Вперше я побував тут, коли мені було трохи більше одного року. Моя бабуся пригадує: «потягнули малу дитину з собою. я їм казала, куди ви його берете, залиште зі мною». Тоді, улітку 1990-ого, каже бабуся, була страшенна спека, і я, малий, половину того походу проплакав. Вдень мене рятували від кусючого сонця у затінку дерев поряд із старим скельним монастирем. Колисали мене у гамаку. Усі по черзі. А найбільше мені подобалось, коли мене тримали за ручки і опускали у прохолодну воду. Тоді крикливе мале заспокоювалось. Мабуть, від того часу і зародилася та моя слабкість до Дністра.




У серпні я знову пішов на Дністер після перерви у дванадцять років. Пропливаємо звивистими берегами, петлями які утворила річка за багато—багато літ. То справа, то зліва стоять рибалки, палаточніки. Обсіли береги, як блохи собаку.  І для них ця річка запам'ятається комарами, мулистими берегами і може ще обгорілою на сонці спиною. Вони, ці фешн-туристи, постоять максимум два дні на одному місці, обов'язково закинуть вудки і як гоже розведуть сяке-таке багаття. Але насправді вони не знають нічого. Не знають як пахне Дністер, чим дихають його скелясті береги, коли прокидається річка. Бо потрапити туди де каміння, де каньйон — їм зась. Пролетіти її на моторному човні — це не те. Так ніколи не помітити деталі. А це ж головне. Вони приїдуть додому, будуть розповідати, як були на Дністрі, запостять фоточки, затегають I #love #dnister. А вважай були проїздом.



От що справді я не міг зауважити малим, так це, що ліс біля нашої стоянки абсолютно нагадує мені Толкієнівський. Ну багато ви ще знаєте букових і яворових лісів? 

На Дністрі я вивчив свій перший вірш. Не пам'ятаю скільки мені тоді було, але моя тітка — тоді ще вчителька— сказала, що я вже дорослий і маю знати якусь поезію. Пам'ятаю як зараз «Світає... край неба палає, соловейко в темнім гаї сонце зустрічає...». Годі й казати, що й дотепер я постійно пригадую ті місця, коли чую цей вірш.

Дністер вперше розбурхав у мені неслуха. Одного походу мене залишили пильнувати за усім у таборі. Дорослі пішли. Мені не могло всидітись на місця і вирішив вперше вилізти на гору, яка починалася від самої води, і біля підніжжя якої стояв наш табір. Тоді мені ця гора справді здавалася горою, а зараз перевірив — якихось 270 метрів. Я залишив усе і поліз угору, на самий вершечок. Коли ж повернувся, дід був уже на місця і шукав якусь лозину, щоб мене огріти: ти чого туди поліз? — Я хотів побачити нашу квітучу Україну, — сказав я. Тоді дід опустив дрючок і помалу змінив гнів та милість. Зараз він любить пригадувати цю історію і повторювати: Ну як я міг після цих слів його бити, га? Заради справедливості слід сказати, що то справді було достобіса небезпечно — видряпатись крутим схилом нагору, не скотитись униз, а потім ще й не зірватись зі скелястого вершечку, куди, ясна річ мені конче тре було залізти.



Цього походу ми вже пішли на гору вдвох з дідом. На самому вершечку гори росте суниця. Дуже багато суниці. У серпні, ясна річ її вже не було. Але я чітко пам'ятаю цей смак. Його неможливо забути чи сплутати, бо така суниця росте тілько на Дністрі. Не у лісі, а під відкритим сонцем, у кам'янистій землі. Вона вбирає багато тепла і світла, від чого дуже солодка і немов випечена. Ця суниця вже й мало нагадує свою лісову сестру. Вона особлива, Дністрова. Сюди обов'язково повернусь на початку літа, щоб влаштувати бенкет на цих узгір'ях.



Зі спогадів. Прокидався Дністер тоді, коли починали кидатись лящі, а пастухи виганяли отари на пасовиська. У баранів на шиї висіли такі особливі саморобні дзвіночки, які давали дуже порожній і плаский звук і він відбивався від гір і води і розходився на багато кілометрів. Оці дзвоники знаменували початок нового дня.



Одного вечора, сидячи перед багаттям і сьорбаючи дуже смачний трав'яний чай, ми нарахували, що це був мій десятий похід на Дністер. Звісно у мене в голові вони злилися у один-єдиний спогад. Змінювалися лиш люди — то ми ходили з кумами, то з маминими друзями, то з колишніми дідовими учнями. Незмінною ж завжди була річка. І постійне відчуття її присутності. І навіть цього разу, сидячи біля багаття з братом і дідом, після дванадцятирічної перерви я відчуваю те саме, що й коли був малим. А це, знаєте, багатого чого варте. "Я на Дністрі" — це стан душі, чиста метафізика.



Кожного походу я дізнаюсь про Дністер нове: або ж натрапляю сам або щось розповість мій дідо. Усе, що береже його пам'ять навряд чи хтось коли-небудь взнає. Наприклад, нині він розповів, що біля "срібного джерельця" (наше особливе місце на Дністрі) колись були келії, видовбані у скелі. Про це він почув від однієї бабусі з сусіднього села, яка приходила до затінку брати воду. Дністер береже свої таємниці, байдуже - чи це схованка якогось рибалки чи невідомі джерела чи келії давніх відлюдників.



Ще перед вогнищем того вечора ми згадали, що вночі тут завжди літали жуки-рогачі. Велетенські такі рогаті комахи, які літати хоча й вміли, але робили це дуже шумно і повільно. Я брав грубу рукавицю, яку завше тримали біля казанка, і збивав їх, щоб потім можна було взяти до рук і розгледіти. Тепер ми сиділи втрьох і було зовсім тихо. І я вже був засмутився. Для мене ці нічні літуни була ще одна ознака цього місця. Цих створінь я більше ніде не зустрічав. 

В останній вечір ми як завше чаювали і говорили на різні теми. Я щось колупався у пакеті з печивом, як тут дід: а он полетів рогач! —Де? — Ондо, з куща на кущ. Може й так, але я не помітив. А вже зранку, коли ми збирались додому, я востаннє вирішив піднятись до срібного джерельця. Дорогою назад у траві бачу щось ворушиться. Придивляюсь — молоденький жук-олень. Значить ще є. Тепер знаю точно - Дністер для мене не змінився.

Немає коментарів:

Дописати коментар