вівторок, 14 січня 2014 р.

Як я був у Брюгге

Це бельгійське містечко не схоже на шумний і «мультикультурний» Брюссель, не має масштабів Антверпену чи осучасненості Генту. Воно спить у віках, і якщо трошки захотіти можна побачити, що йому сниться. Це таке собі «ідеальне» європейське містечко, що збереглося наче у вакуумі. Його часто називають Венецією Півночі або просто Брюге. Про існування цієї середньовічної резервації на загал мало хто здогадується. І в цьому її принадність. Я вперше дізнався про Брюге, коли глянув стрічку «Залягти на дно у Брюгге» (“In Bruges”) за участі Коліна Фаррела. І вам раджу.

На дворі близько півночі і порожньо. Мрячить і від цього бруківка стала слизькою. А ще через дощ не чути наших кроків. Обабіч вулиці жмуться старовинні будиночки. Кожен має два, максимум три поверхи. Витворені у досі не баченому мені стилі вони нагадують житло казкового гнома чи феї. Невеличкі двері, кругла ручка стирчить рівно посередині. З крихітних вікон ллється тьмяне світло. Серед будиночків не знайти двох подібних. На фасаді одного з них закарбовано - 1597.

Попри хаос середньовічного планування, заблукати складно. Орієнтуватись можна за численними вежами, що височіють над старим містом. Їх ілюмінація створює химерну гру світла і тіні. До найвищої з веж – Белфорт - мені і треба. Ми домовились зустрітися «Опівночі у Брюгге», коли прибували наші потяги. Сама фраза нагнітала атмосферність і неймовірність усього, що мало статись.

На центральній площі, як і було домовлено, ми швидко знаходимось. Нас зустрічають двоє брюжців брати – Ніколас і Ксав’єр. Вони не злякались прийняти чотирьох авантюрних нащадків козаків у себе вдома. “Welcome to Brugge”, - з широкою посмішкою, протягають руки хлопці. Ми знайомимось. Найбільше складнощів викликають імена наших дівчат – Олеся і Ярина. Бельгійці на англійській з відчутним французьким акцентом починають розповідати нам про Брюгге. Та ми явно не у стані сприймати це, коли довкола така краса.
«Ви не проти, що ми будемо говорити між собою українською?»
«Ні, - каже Ніколас, - мені подобається як вона звучить».
Може і була це звичайна європейська ввічливість, але нас підкупила.
Так я потрапив у Брюге, подолавши за годину кількасот кілометрів і стільки ж років.

***
Вдома у хлопців з нами знайомляться господарі. Але першими зустріти незнайомців вибігають домашні улюбленці – маленький тер’єр Піглет. Першим вітається тато – Огюст: «Ще українці? Це що, якась українська навала?» З вітальні до нас виходить мати Ніколаса і Ксав’єра Веронік, вона сердечно нас вітає та пропонує чаю. Зізнаюся, ця бельгійська родина нас підкорила. Чого тільки варті їх імена.

«У мого друга сьогодні день народження, тому підемо святкувати», - каже Ніколас.
«А у нас День незалежності», - хором кажемо ми.

Самотніми вуличками, Ніколас проводить нас «в люди», туди де розважається молодь міста-музею. Прямо на сходах, біля пабів сидить молодь, яка повністю перегороджує вхід, але тим не переймається. Вони весело гомонять і не помічають як ми, ледве не наступаючи їм на келихи, продираємось углиб закладу. Там на нас чекає вже велика і гучна кампанія бельгійців. Знайомитися не має сенсу – усіх не запам’ятаємо.
- Ви куштували бельгійське пиво? - запитує Ніколас. – Ні? Тоді я знаю чим вас пригощати. Наше – найкраще у світі. 
«Усього, у Бельгії існує близько 200 видів цього напою, - розповідає Ніколас, - більшість з них можна придбати тільки у містечках, де вони варяться. Найкращим вважається Вест-Влетерн, який варять обмежену кількість, тому продають тільки кілька літрів в одні руки».

Дуже швидко я переконався, що Ніколас нас не обманює. Місцеве пиво й справді гідне найвищих похвал. Кожен сорт бельгійського пива (а за вечір ми встигли спробувати кілька) не схожий на інший. Більше того, деякі види мають настільки яскравий аромат, що ним можна просто насолоджуватися, як винним.

Через деякий час ми вже, наче давні знайомі говоримо про історію Бельгії та України, наші культуру і традиції. Як тут не навчити бельгійців пити по-українськи. Під трикратне «Будьмо!» і «Слава Україні!» ми піднімаємо келихи, а публіка пабу нарешті помічає нашу присутність.
Бельгійське пиво міцніше за наше. І після кількох келихів я намацав свою норму. Невеличка площа, де розташований наш паб, за цей час наповнюється натовпом. З різних закладів вивалює весела публіка. На площі вона змішується між собою, хаотично снує від одного закладу до іншого. Серед них здебільшого підлітки і студенти. Ніхто з них не звертає уваги на поліцейське «Рено», яке неквапливо проїжджає повз, і алкогольний карнавал триває до глибокої ночі.
***
Брюгге прокидається о 9-30. Саме тоді відчиняються кав’ярні, ресторани, музеї, сувенірні магазинчики. Ми ж, як «справжні брюжці» можемо дозволити собі не бути у перших рядах того натовпу туристів, який штурмує усі ці заклади. Такими прокиданнями хочеться насолоджуватись раз за разом. Уранці тебе будить старовинна мелодія, що доноситься з вежі Белфорт, що на ринковій площі. І ти ніколи напевне не знаєш, що то буде – сюїта Баха чи аранжування Bohemian Rapsody. З нашого вікна у будинку Хендріксів відкривається архаїчний вид на вулицю: мощена бруківкою вулиця, кам’яний міст з дивовижними горгульями, старовинні будинки з черепичними дахами, дзвіниці храмів.



Веронік завбачливо приготувала для нас смачну випічку і каву на сніданок. Немає нічого приємнішого, ніж спокійно посидіти у внутрішньому дворику з філіжанкою кави. Коли бельгійські вафлі з гарячим шоколадом, коли пахне ранковою газетою, коли на руках лежить кіт. Грає Дебюссі і чутно як французькою гомонять господарі. «Так у житті не буває», сказав би я раніше. Таким я собі уявляв життя справжніх європейців – і таким воно є у родині Хендріксів.
***
Їхнє обійстя облаштоване без помпи, а втім зі смаком. За мірками Брюгге –
будинок новий. «Усього 18 століття, - розповідає Ніколас, - от вже через дорогу від нас міст 12 століття і будинки 16 ст.».
Всередині відчувається смак господині. Веронік працює у шоколадній майстерні. А оскільки графік вільний, то встигає приділяти увагу родині і будинку. За суміщенням вона ще й дуже творча особистість – грає на флейті і малює картини, якими завішені два поверхи. Огюст інтелектуал, музикує на фортепіано, полюбляє читати і тонко жартувати, у чому ми не раз пересвідчились. Працює вдома у власному кабінеті – він ріелтор і цей будинок сам знайшов для родини.

У Хендріксів велика бібліотека. У вітальні в них немає телевізора. Замість них лежать книги, які зараз читають господарі. Тематика – культура, мистецтво, філософія з акцентом на Європі. У бібліотеці Ніколаса та Ксав’єра я знаходжу зібрання  французьких та бельгійських коміксів, історичну літературу, книгу про Сталіна. У цій родині нам не задавали дурних питань, на кшталт: «Україна?? – а де це?»

Веронік родом з франкомовного півдня, Огюст – фламандської півночі. Тому родина у них двомовна. Вдома діти говорять з мамою на французькій, з батьком фламандською. Проте, жодних непорозумінь від цього у них немає, хіба можуть пожартувати.

Опівдні, коли перша хвиля туристів, вже не може, а друга ще не хоче, настає час і для нас побачити місто. «Обов’язково приходьте на вечерю, - говорить наостанок Веронік, - О 7  у нас будуть гості, тому не спізнюйтесь».

Провести нам екскурсію містом визвався Ніколас. За освітою історик – тому починаємо з історичного музею. За рекомендацією Веронік сходили у музей образотворчого мистецтва Грюнінг. Тутешню колекція фламандського живопису почали формувати з 18 століття, а найдавніші твори датуються 16. Щоб бодай повністю переглянути усі виставлені роботи нам знадобилось більше години. Окремо сторінка – церкви Брюгге. Від середини 16 століття місто служить резиденцією для єпископів, тому у місті накопичилось чимало сакральних пам’яток, а релігійне життя тут досить активне.



У церкві Богоматері знаходиться мармурова Діва Марія Мікеланджело – єдина робота великого майстра, що знаходиться поза Італією. У цьому ж храмі знаходяться надгробки графа Бургундії Карла Сміливого та його доньки Марії Бургундської.
Справжньою дивовижею Брюгге є невелика двоповерхова церква Святого Василя. Ззовні нічим не особлива, усередині вона зберігає християнську реліквію, яка вабить сотні туристів та мирян щодня. За переказами сюди у 1150 році після хрестового походу було принесено кілька крапель крові Христа. Тепер вона зберігається у спеціальній ємності з гірського кришталю.

Ще одними пам’ятками, які несуть безпосередній відбиток середньовіччя, є так звані «будинки милості». Зведені у 17 столітті на кошти багатих купців та аристократів,  крихітні будинки призначались для проживання бідняків і одиноких людей. У замін за дах над головою вони повинні були щодня молитися за своїх благодійників. Таким чином, багатії сподівалися купити собі «квиток» у рай. Нині «Будинки милостині» - є живим втіленням філософії середньовіччя. Тепер їх називають  - «благодійність, застигла у камені».

З башти Белфорт – відкривається чудова панорама на усе місто. З висоти 100 метрів околиці Брюге оповиті у туман. Солоний вітер такій висоті близькість до моря відчутна як ніде. Звідси видно величезний канал, що нині сполучає місто з морем. Мачти кораблів, пришвартованих у доках, розчиняються у молоці туману.

Погода у Брюге надзвичайно мінлива – за лічені хвилини вона може змінитись на діаметрально протилежну. Поки ми були нагорі спочатку хлестав дощ, потім засяяло сонце. Місцеві жителі навіть не носять з собою парасолі. Аби перечекати дощ – вони просто ховаються під навіси кав’ярень, численних магазинчиків. У цьому весь Брюге, - говорить Ніколас, - ніколи не знаєш якою буде погода наступної миті».

Вдвічі приємніше ходити по тим місцям, які потрапили у кадр фільму «Залягти на дно у Брюге». До одного з таких місць провів нас Ніколас. У кадрах першої частини фільму був пес, який лежав на підвіконні. Коли ми проходили це місце – той самий, але вже старий собака, лежав на тому ж місці. «Він ніколи не сходить звідти. Цей пес – вже певний символ, туристи не знають про нього, але місцеві часто проходять повз, вітаються і махають рукою».

Погода знову змінюється і заганяє нас до найближчої кав’ярні. Тут у затишній і приємній атмосфері ми провели решту нашого дня. І тут нам відкрилось ще одне гастрономічне диво Брюге – бельгійська картопля фрі та вафлі з гарячим шоколадом. А ще це місто розбещує. Один раз спробувавши бельгійське пиво, ти не можеш назвати те, що подають під виглядом пива в Україні, пивом.

Як і будь-якому європейському місті, ви можете орендувати велосипед. Однак, на моє переконання, Брюгге – це те місце, де слід пересуватись «на своїх двох». Історичний центр досить невеликий, щоб обійти його поперек за півгодини і водночас настільки насичений різноманітними пам’ятками, що часу на усе навряд чи вистачить.


Атмосфера в місті справді «домашня». Населення старої частини міста лише 30 тисяч.
Туристів тут багато лише вдень. Ми переконались на власному досвіді, що туристи дивним чином зникають з вулиць, коли темніє, і «вмикають» їх рівно о 9-30.
***
Увечері до Хендріксів приїжджають знайоме подружжя з Антверпену, приходять друзі Ніколаса. Наша велика інтернаціональна родина влаштовується за столом. Розмова в’яжеться сама собою. Бельгійцям цікаво дізнатись про те, хто такі українці, і чому, як сказав «класик» – «Україна, не Росія». Веронік подає свій фірмовий м’ясний рулет. 
«Це певно смачніше, ніж німецька кухня» – жартує Огюст. До слова, Хендрікси були приємно вражені, коли дізналася, хто такі греко-католики. Це зробило гостей з далекої України більш зрозумілими і ближчими. «Мені подобається, коли у нас багато гостей, - розповідає Веронік, - тоді будинок наповнюється життям».

Гостям з Антверпену цікаво, чому ми серед багатьох країн обрали саме Бельгію. Їхня країна затиснута між великими Францією та Німеччиною. На північний-схід розташовані Нідерланди, слава цієї країни виходить далеко за її межі. А от про Бельгію відомо менше. Перед поїздкою в Брюге я, навіть, натрапив на промо-ролик про Бельгію, основний зміст якого був: «У Бельгії також цікаво».

Після вечері ми перемістились до вітальні. Огюст грав на фортепіано, Веронік на флейті. Наші дівчата у свою чергу зірвали овації бельгійців, заспівавши «Я піду в далекі гори»
Увечері ми плавали. Хендрікси мають човен і власний вихід до одного з багатьох міських каналів. Спочатку по вузенькому каналу, а потім у все ширший і ширший зрештою ми дістаємось центральних вулиць, де ще вдень гуляли. Нам зустрічаються поодинокі місцеві, які так само як ми вийшли насолодитись теплим вечором і прогулятись вздовж набережної. Вони вітаються, бажають гарної прогулянки і махають нам вслід. Ось так просто. Незнайомці, які бачать нас вперше, і можливо востаннє.

Наступного дня ми покидаємо Хендріксів. Скрізь по вузеньким вуличках чутно церковний передзвін, пахне бельгійськими вафлями і сирістю, що доносить Північне море.
Можливо, і добре що про Брюгге не так багато знають, адже це зберігає його унікальність. Колись річка, яка сполучала місто з морем обміліла. Купці втратили вихід до моря і Брюгге на віки зупинилось у розвитку. Усе наче законсервувалось. Можливо, від сучасного світу його також врятує забуття.

Текст мій. Фото не всі мої. Деякі - /Ярини Михайлишин/

Немає коментарів:

Дописати коментар